Сьогодні 25 травня минає 100 років з дня його трагічної загибелі в Парижі. Постать Головного Отамана військ Української Народної Республіки та другого очільника Директорії стала справжнім символом незламної боротьби за суверенну Україну та втіленням віковічної мрії нашого народу про власну незалежну державу.
Симон Петлюра народився 22 травня 1879 року в передмісті Полтави у глибоко віруючій родині козацького походження. Був третім сином у родині, загалом мав одинадцятьох братів і сестер. Усі діти в сім'ї отримували виховання в українській релігійній духовно-побутовій атмосфері.
Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі. 1895 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Гарно співав, грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового "Кобзаря", творів Котляревського й історичної літератури. Із 1898-го належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, у 1901 р. виключений з семінарії через революційний і ”мазепинський” дух – участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка.
Невдовзі Петлюра познайомився з харківським адвокатом Миколою Міхновським, автором брошури “Самостійна Україна” і став активним членом Революційної української партії. 1901-го брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляв громаду духовної семінарії. Рятуючись від переслідувань царської влади, він виїхав на Кубань, де вчителював, упорядковував архів Кубанського козацького війська та написав свою першу наукову статтю. Після амністії 1905 року повернувся в Київ до активної політичної та журналістської діяльності: редагував партійний орган “Вільна Україна” у Петербурзі, а у Києві працював у відомій газеті «Рада» поруч із Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим і Борисом Грінченком, а також проявив себе як блискучий театральний критик, публікуючи статті про українське мистецтво та видатних діячів сцени. 1907-1908 роки Симон Петлюра співредактор органу УСДРП «Слово”, дописував до журналу “Україна”.
У “Літературно-науковому вістнику” Симон Петлюра опублікував дописи про театральне життя в Україні. А злет його театрально-критичної думки припадає на 1906–1908 роки. Журнал “Україна” друкував статті “До ювілею Заньковецької”, “Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)”; “Слово” – “Ювілей М. К. Заньковецької”, “Уваги про завдання українського театру”; “Мир” – “Українське село і його драматург (Карпенко-Карий – Тобілевич)”.
Після повалення самодержавства у 1917 році організував в Мінську (там на той момент мешкала родина) український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд (відбувся 18–21 травня 1917-го в Києві). Його учасники обрали Симона Петлюру головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ.
27 липня 1918 року Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту. Майже 4 місяці утримували в Лук’янівській тюрмі. 13 листопада був звільнений. Виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця). До складу Директорії Петлюру обрали заочно.
У грудні 1918-го Директорія повалила гетьманську владу. 19 грудня 1918-го українська армія увійшла в Київ. Почалося відновлення республіканського устрою та УНР. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В цей час більшовицька росія вдруге почала збройну агресію проти України. 11 лютого Симон Петлюра очолив Директорію. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої росії. За цих обставин багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. У жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською росією. Війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані.
Російська пропаганда активно звинувачувала Петлюру у єврейських погромах. Відбулися криваві погроми євреїв. Здійснювані військами Антона Денікіна, червоноармійцями, різними грабіжниками та анархістськими загонами. 12 квітня 1919 року Директорія видала прокламацію, в якій ішлося: “Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв”. Наступного дня Симон Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська видав наказ арештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до погромів.
27 травня 1919-го Директорія прийняла закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Винуватців передавали до військових трибуналів. Москва постійно вимагала у Варшави видати Петлюру. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнов. Перебрався до Варшави. Там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами та інституціями на території Польщі. Після того, як виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків, Петлюра 1923 року з паспортом на прізвище Степана Могили через Будапешт, Відень та Женеву восени 1924 дістався Франції.
Прибуття Петлюри до Парижа суттєво пожвавило еміграційний політикум. Для його згуртування 1925 року створили тижневик “Тризуб”. Для Петлюри паризький період позначений активною публіцистичною діяльністю: друкує багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, консолідацію політичної еміграції.
25 травня 1926-го загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Після чого дочекався поліцію біля застреленого. Петлюру ж якнайшвидше переправили до найближчої лікарні Шаріте, але врятувати не змогли. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Трагічно закінчилося життя Симона Петлюри. По-своєму воно було не марним. С. Петлюра, як і інші його прибічники, учасники національної революції, доводили на практиці, що віковічна мрія українського народу – мати власну суверенну державу – може стати реальністю.
16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників у місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені. 6 грудня 2025 року почесне найменування на честь Симона Петлюри отримала 152 окрема єгерська бригада Сухопутних військ Збройних Сил України.
На честь Симона Петлюри встановлені пам’ятники, погруддя, відкрито пам’ятні дошки, названо вулиці у багатьох населених пунктах України, зокрема в місті Стрий.
Симону Петлюрі присвячено ряд музичних та кінематографічних творів. В 2018 році вийшов автобіографічний фільм присвячений життю Симона Петлюрі «Таємний щоденник Симона Петлюри». У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.
В Центральній бібліотеці ім. М. Шашкевича Стрийської МЦБС можна ознайомитись з літературою та матеріалами про життя та діяльність борця за свободу й незалежність України, який поклав життя за те, щоб українська державність, у яку він так палко вірив, стала реальністю.
Немає коментарів:
Дописати коментар