"Доля, гартована в боях" : Віктор Курманович

Віктор Курманович – український військовий діяч, начальник штабу УГА, командир групи «Жовква»,  Державний секретар військовий справ ЗУНРу, генерал-чотар.

Народився 26 листопада 1876 року в селі Велика Вільшаниця, нині Золочівський район, Львівська область, Україна (тоді Золочівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина) в сім'ї священика УГКЦ Йосипа Курмановича. Старший брат також став священником, а сам Віктор з юних років виявляв потяг до військової справи – спостерігав за вправами солдатів австрійського полку та зачитувався військово-історичними книгами.

Навчався у Золочівській гімназії, а після закінчення п'ятого класу батько віддав сина до кадетської школи у передмісті Кракова, звідки був скерований на навчання у військову академію у Відні (1902). Згодом служив у 30-му піхотному полку у Львові, а в 1912 році став командиром батальйону 13-го піхотного полку австро-угорської армії. Завдяки своїй кваліфікації українцеві Курмановичу вдалося потрапити на службу до Генерального Штабу Австро-Угорщини.

На початку Першої світової війни Курманович виконував завдання військової розвідки. Його відрядили до Російської імперії перевірити чутки про підготовку до війни. Він побував у різних регіонах, а останні дні перед початком бойових дій перебував на Наддніпрянщині. З вибухом війни офіцер повернувся до Галичини, але незабаром знову опинився в російському тилу: виконуючи розвідувальну місію на Волині, потрапив у полон до російської контррозвідки. Військово-польовий суд у Варшаві засудив його за шпигунство, і кілька місяців Курманович провів у Варшавській цитаделі, доки навесні 1915 року його не обміняли на російського офіцера.     Після полону він опинився на передовій, в окопах, які стали ледь не його домівкою на довгі роки війни. Командував піхотними полками на російських та італійських полках.     Пройшов шлях від офіцера австро-угорської армії (підполковник (Oberstleutnant) до генерала Галицької армії.

Після розвалу Австро-Угорської імперії він уже в рядах ЗУНРу, а в другій половині листопада 1918 р. полковник Курманович прибув до Тернополя, де був осідок Державного Секретаріату Військових справ. Курмановичу наказано очолити північне крило вже українсько-польського фронту.

Від грудня 1918 командував групою «Північ». Сокальська, угнівська, белзька, равська, яворівська та янівська «партизанські» групи об'єдналися у військове з'єднання «Північ», встановивши український контроль над територією північніше Львова — Янова — Яворова, західніше Рави-Руської — Белза — Сокаля і до Волині. В січні його частини активно протистояли польським окупантам в районі міста Жовква. Пізніше Курманович був підвищений у званні до генерала-чотаря Галицької армії. Від лютого 1919 р. - Державний секретар військових справ УНР.

11 серпня 1919 для спільних дій об'єднаних сил українських армій сформовано Штаб Головного отамана (ШГО), який об'єднав штаб Дієвої армії та Начальну команду Галицької армії; начальником штабу став генерал М. Юнаків, квартирмейстером — представника УГА генерал В. Курманович, начальником оперативного відділу — референт Є. Петрушевича з військових питань, підполковник К. Долежаль. На початку 1920 р. УГА перестала існувати. Після ліквідації табору інтернованих частин УГА 1923 p. генерал поселився у Відні. Там він брав участь в українському політичному та громадському житті, співпрацював з УВО й ОУН, був членом проводу ОУН, брав участь у похороні Євгена Коновальця. Підтримав у 1939 році створення військових частин Карпатської України.

Курмановича цінували офіцери за його досвід, а прості стрільці -  за людяність: «Генерал тішив великим довір’ям і прив’язанням як офіцерів, так мужви. Рішучий і строгий в повненню обов’язків, приступний і ніжний в поведенню, був люблений і поважаний в старшинськім корпусі, - всі цінили його військове знання і досвід».

Були випадки, що скривджений жовнір, не придержуючися службової дороги, ішов просто на скаргу до генерала Курмановича. Бо і розмовитися з простим жовніром умів все генерал. Мужик чув з уст вищого офіцера рідну мову і уважав його за свого чоловіка…»

У міжвоєнні роки В. Курманович брав активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції, діяльності військових організацій. Тісно співпрацював з УВО і ОУН полковника Є. Коновальця, обирався членом Проводу Українських Націоналістів, заступником голови Української Національної Організації в Німеччині. Курманович був організатором багатьох заходів військової еміграції.

З початком Другої світової війни генерал Курманович продовжив служіння українській справі на тому боці, де вбачав шанс для боротьби з більшовиками. 28 квітня 1943 року у Львові його обрано почесним головою керівного комітету щойно створеної добровольчої дивізії "Галичина" (І-ї Української дивізії УНА).

У роки Другої світової війни генерал був одним з активних організаторів створення української дивізії «Галичина», його обрано почесним головою Військової управи з формування дивізії «Галичина (14-та гренадерська дивізія зброї СС).

Після радянської окупації Австрії співпрацівники СМЕРШу заарештували хворого генерала у місті Баден під Віднем і відправили його до СРСР.

Віктор Курманович помер 18 жовтня 1945 року  у лікарні внутрішньої тюрми НКВС в Одесі.

«Генерал Курманович – це щирий а тихий патріот, знаменитий робітник, карний жовнір з чистим як сльоза і відвертим характером» – писала про нього газета УГА.

Життя і військова кар’єра генерала є прикладом незламності у боротьбі за незалежність України – навіть у ті часи, коли, здавалося, визвольні змагання були безнадійно програні.

За свій внесок у боротьбу за незалежність України Віктор Курманович офіційно визнаний борцем за волю України у ХХ столітті. На його честь у сучасному Львові названо вулицю – вулицю Генерала Курмановича, що нагадує про тихий подвиг цього видатного патріота і воєначальника.